Реставрація старих порядків знову закрила перед талановитими особистостями з народу дорогу до освіти, кар’єри, і їм нічого не залишилося, як тільки ненавидіти власну країну. Письменник підкреслює у заголовку «чорну» епоху Реставрації (чорна сутана символізує її) і протиставляє її «червоній» епосі революційних перетворень, нехай кривавій, але живій. У сучасників письменника заголовок асоціювався із популярною тоді грою в рулетку, адже там роблять ставки на чорний або на червоний колір. Можливо, Стендаль хотів підкреслити таким чином залежність долі людини від випадку. Жульєн був народжений для великих справ, природа наділила його бурхливим темпераментом і неабиякою відвагою, але він вимушений животіти фактично на кладовищі, носити лицемірну маску показної покірності. Бонапартизм Стендаля впливає на весь лад твору. Особа «народного імператора» незримо встає за всім тим, що відбувається, як вогненний спомин, нині вимушений перебувати усередині матраца, куди Сорель ховає портрет свого кумира. Письменник навіть порівнює рідну країну з прекрасною дівчиною, що наклала на себе потворний грим, який старить її.

У романі Стендаля, як і у всій його творчості, немає ідеальних персонажів. Один з епіграфів - «Посадіть у клітку більш досконалих - і втратите веселість», що походить із спадщини Т. Гоббса, підкреслює прагнення до зображення людини як істоти грішної і суперечливої. Всі герої Стендаля грішні, але не всі здатні на відкриті прояви своїх почуттів. Інтрига роману будується на взаємостосунках юнака спочатку з мадам де Реналь, а потім - з Матильдою де ля Моль. Але головним всетаки залишається прагнення Сореля довести свою людську спроможність з допомогою кар’єрних досягнень. І тому «Червоне і чорне»нерідко іменують»романом кар’єри».

Для такої енергійної людини, як Сорель, в кар’єрі полягає весь сенс життя, але традиційним кар’єристом його назвати не можна. Починаючи діяти як честолюбець, він закохується спочатку в мадам де Реналь, а потім палає пристрастю до Матильди і не може контролювати свої почуття.

Кульмінація дії збігається з фінальною частиною розповіді. Потрапивши до в’язниці, Жульєн опиняється перед вибором, тотожним шекспірівському: «Бути чи не бути». Він міг би уникнути покарання, заручившись підтримкою з боку впливових де ля Молей, та для цього йому потрібно стримати свою натуру, відмовитися від власної особистості. І він з презирством відкидає цей варіант. У залі суду розігрується справжня драма (Стендаль не міг відмовити собі в задоволенні провести судове засідання в театрі). Сорель встає і говорить те, що насправді думає. Він ігнорує всі юридичні прийоми, визнаючи себе за винного в спробі навмисного вбивства жінки, яка «заслуговує тільки пошани». В ув’язненні з Жульєна немов спадає маска лицемірства, що мучила його роками. Він розуміє, що істинним коханням є кохання мадам де Реналь, люблячої його святою, всепрощенною любов’ю. А спектакль, розіграний Матильдою, - всього лише спектакль, акт мистецтва, красивий, та несправжній. Так Жульєн підписує собі смертний вирок, відмовляючись залишатися в світі, де його чекає лише фальш. Тільки шляхом лицемірства він міг досягти чогось, а відмовитися від гордих спрямувань ця людина не може, тому і вибирає смерть.

Сюжет роману заснований на справжніх кримінальних процесах, які широко обговорювалися в пресі останніми роками Реставрації. Догідливі журналісти пояснювали їх природженою схильністю плебеїв до злочинів. І тоді наполеонівський солдат вирішив заявити: винуваті не юнаки з народу, винуватий суспільний лад, який заради кар’єрних досягнень примушує їх брехати.

Увагу Жульєна привертають елегантні жінки, тішить його серце спокушання аристократок, представниць світу, де йому неодноразово вказували на його місце. І якщо почуття до Матильди вичерпується на періоді сумнівів, то істинна любов мадам де Реналь проходить стадію другої кристалізації і закінчується смертю закоханих, можливо, для з’єднання в світі іншому.

У «Червоному і чорному» виявилася така характерна для класичного реалізму риса, як прагнення до об’єктивного бачення світу. Якщо В. Гюго доповнив шекспірівське розуміння мистецтва як дзеркала природи теорією концентрованого дзеркала, то Стендаль додав ідею про неможливість управління дзеркалом. Письменник для нього - подорожній, що йде по дорозі із дзеркалом, прив’язаним до спини. Він не владний розпоряджатися відображеними картинами. І якщо дзеркало відтворює щось непривабливе, то хіба винуватий у цьому письменник? Запитати потрібно в того, хто відповідає за стан доріг. Процес художньої об’єктивізації виявляється, наприклад, у відсутності політиканства. Стендаль був затятим республіканцем, та його улюблена героїня - мадам де Реналь - роялістка, вона боїться революціонерів, які, на її думку, обов’язково «всіх переріжуть».

А нові господарі життя - буржуа - зовсім огидні. Побувавши на званому обіді в родині Вально, Сорель дійшов висновку, що аристократи йому подобаються більше. Постійні розмови про дорогі покупки трохи не звели бідного хлопця з розуму. Та й епіграф до «Червоного і чорного» - «Правда, гірка правда» - є одним з останніх висловів Жоржа Дантона, революціонера, страченого своїми ж сподвижниками за співчуття жирондистам, говорить багато про що. Письменник аналізує людство, а не окремі політичні пристрасті, тому в творчості Стендаля геть відсутня ідеалізація як прийом. Будучи переконаним республіканцем, письменник не приховує примітивність і тваринну жадібність таких представників простолюддя, як батько і брати Сореля.

Часто Стендаля називають атеїстом, цитуючи при цьому його афоризм: «Єдиним вибаченням Бога служить те, що його не існує». Але це не так. Пригадаємо, як перед приходом у будинок Реналей Жульєн Сорель зайшов у церкву і одержав Боже попередження. Проте відправився штурмувати долю.

Значимість творчості Стендаля не знижується і сьогодні. «Серйозне ставлення до повсякденної дійсності, проблемноекзистенціальне зображення широких соціальних верств, занурення будьяких повсякденних подій і персонажів у загальний хід сучасної історії, історично рухливий фон - от, на нашу думку, основи сучасного реалізму, і цілком природно, що широка й гнучка форма роману виявилася найбільш пристосованою до передачі цих елементів.

Якщо ми не помиляємося, Франція зробила найбільший внесок у розвиток сучасного реалізму в XIX столітті» - писав один із найвидатніших літературознавців 20 ст. Еріх Ауербах в своїй роботі «Мімесиз: зображення дійсності в західноєвропейській літературі». Стендалю в цьому процесі Ауербах відводить ключову роль. Він вважає, що саме Стендаль у романі «Червоне і чорне» відкрив явище реалістичного історизму, а також створив соціальнопсихологічний роман.Після Стендаля був Бальзак, але пальма першості належить Стендалю. Таким чином, Стендаля можна вважати фундатором сучасного реалістичного мистецтва.