Маляр на полотні розкриває не його, а скоріше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета — я боюся, чи не виказав у ньому таїни власної душі”. Вбивство — це злочин, який не можна виправдати, і потрібно зрозуміти, чи є воно випадковим у житті Доріана Грея, або, навпаки, він не міг не стати вбивцею.

Те, що Доріан Грей вбиває Безіла Голворда, є наслідком його “нарцисизму”, є проявом притаманної “нарцисам” самозакоханості. Е. Фромм, розглядаючи особливості поведінки особистості, зауважив: “Індивідуальна та соціальна помста часто покоїться на нарцисизмі та потребі “вилікувати” рану, через смерть лиходія”. Коли йдеться про Доріана Грея, не можна не помітити, що його поведінка під час вбивства людини, яку він вважав своїм другом, є суцільною помстою художнику за те, що він знає про нього, Доріана, все. Саме тому Доріан Грей вбиває Безіла Голворда.

Знову ж таки, може скластися враження, що вбивство відбулося певною мірою випадково. Ніж, яким Доріан вбиває Безіла, опинився поруч з портретом тому, що, як згадує герой, його сам “він приніс сюди кілька днів тому розрізати мотузку, та так і забув забрати” [1; 100]. А якби “не забув забрати”? Тоді Доріан Грей не вбив би Безіла, який дізнався про справжній стан його душі, про його злочини?

Поведінка Доріана Грея під час цієї фатальної для обох героїв зустрічі свідчить про те, що Безіл Голворд був приречений. Той, хто дозволив собі докоряти Доріанові, нагадувати йому про мораль, той, хто побачив портретпотвору, мав бути знищений! Невипадково після вбивства Доріан Грей не відчуває жодних хвилювань, жодних докорів совісті. Він діє швидко, обережно, рішуче, він робить все так, щоб відвести від себе будьяку підозру щодо скоєння ним цього злочину. При цьому вбивця свідомо відсторонюється від усіх людських почуттів, свідомо позбавляється їх: “Доріан відчував головне: не треба заглиблюватись у те, що сталося. Його друг, що намалював отого фатального портрета, винуватця всіх його знегод, вийшов з його життя. Оце й тільки”. Практично цей витончений злочинець не залишає жодних слідів і свідків свого злочину, оскільки Алан Кемпбел, якого шантажував і використовував Доріан, знищивши тіло вбитого, сам пішов з життя, не викривши свого колишнього друга…

Оцінка героєм своєї поведінки під час вбивства Безіла Голворда і після нього, ставлення його до своїх вчинків не змінюються з часом. Навіть в останні хвилини життя Доріан Грей не хоче визнати своєї провини в тому, що він накоїв: “Безіл намалював портрета, який скалічив йому життя, і він не міг дарувати цього. Адже це той портрет спричинив усе. Безіл наговорив йому неможливих речей, але він навіть їх терпляче вислухав. А вбивство — це просто спалах безумства. Що ж до Алана Кемпбела, то він сам наклав на себе руки — така була його воля, так він і вчинив. А він, Доріан, до цього не причетний”.

“Нарцис” ніколи не визнає себе винним навіть у дрібницях, він завжди намагається перекласти власну провину на когось іншого! Тому герой поводиться саме так.
Отже, “фізичне знищення” лиходія, яким Доріан Грей вважав Безіла Голворда, відбулося. Проте “знищити” душу Безіла, втілену у портреті, виявилось неможливим. Цей “спостерігач” пильно стежив за усіма провинами Доріана Грея, відбивав усі злочини, усі приховані думки й почуття героя — навіть тоді, коли той сам не визнавав мотиви своєї поведінки. Показовою є спроба Доріана “виправитися”, коїти добрі справи, якою він так пишався і на яку покладав великі сподівання. Після того, як він “пожалів одну дівчину”, Доріан Грей сподівається, що цей його “добрий вчинок” відіб’ється на портреті, але бачить зовсім інше: “хіба тільки в очах з’явилося щось підступне та рот скривило лицемірним усміхом”.

Спроба виявитися краще, аніж його душа, не вдалася, і тоді герой робить відчайдушну спробу разом позбавитися свого головного ворога — портрета. Для цього він обирає ту ж саму зброю — ніж, яким було вбито Безіла: “Цей ніж покінчив з художником — і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим…”.

Вище відзначалося, що герой своєрідним чином “справив життєве коло”: його життя закінчується у кімнаті, де воно починалося. Але є ще один аспект цього “повернення”, а саме — ставлення Доріана Грея до Краси. Усе його життя було присвячене пошукам Краси, збереженню Краси, служінню Красі. Проте усі спроби Доріана Грея підкорити собі Красу були марними. Для “нарцисів” типовою є поведінка, коли з допомогою вишуканих, коштовних, рідкісних або, як зараз кажуть, “престижних” речей, володарями яких вони стають, частково задовольняються їхні емоційні потреби, у першу чергу — самозакоханість набуває “реального” підґрунтя. Як виявилося, найвищою Красою в житті Доріана Грея були не коштовності, а портрет! Цей витвір справжнього митця “нарцис” так і не спромігся підпорядкувати себе. Відбулося навпаки: після загибелі людинипотвори портрет залишився таким, яким його створив Безіл Голворд. Цій досконалості вже нічого не загрожувало, тому що єдина людина, яка могла її — тимчасово — зруйнувати, знищила себе. Краса перемогла людину?

Отже, Доріан Грей не може бути винним у тому, що до вбивства Безіла Голворда його життя складалося так, як воно складалося. Дуже багато обставин сприяло тому, щоб він жив саме так. Але вбивство — це остаточна межа для людини, що відділяє її від минулого, куди після вбивства неможливо повернутися. Доріан Грей скоїв цей злочин, він не розкаявся у своєму вчинку. Це був його власний вибір, за який не можна перекладати відповідальність ані на виховання, ані на лорда Генрі, ані на збіг обставин. Чи був Доріан Грей приречений на те, щоб стати вбивцею? Звичайно, ні. Ніякий “нарцисизм” не може виправдати вбивства, хоча, на жаль, саме він може сприяти цьому — остаточному — моральному падінню людини.

Повернемося до питання, яке стало заголовком статті. Чи є Доріан Грей жертвою обставин, чи він сам спровокував них, сам спотворив власну долю? Звичайно, поза межами статті залишилося багато питань, розгляд яких міг би допомогти поглибленому засвоєнню старшокласниками роману Оскара Вайльда. Але за будьяких умов це засвоєння може відбуватися лише на підставі всебічного осмислення учнями образу головного героя, яке, на нашу думку, неможливе без системного застосування “психологічної реконструкції” його характеру.